The Wayback Machine - https://web.archive.org/web/20100615004817/http://zaxid.net:80/article/956
Розмір тексту: Zz

Точка зору

Олександр Зайцев  для ZAXID.NET

Львів націоналістичний: міф чи реальність?

09:16, 25.05.2007

Коли говорять про націоналістичний Львів, в уяві багатьох українців, а надто східняків, постає образ запеклого “бандерівця”, який на дух не переносить москалів, щосили тягне Україну до НАТО і хоче змусити всіх говорити українською мовою в галицько-діаспорному варіанті. Міфічність і карикатурність цієї постаті очевидна, однак насправді все не так просто.

На питання, сформульоване в назві цієї статті, можна дати, як мінімум, три відповіді, залежно від того, який зміст ми вкладаємо в поняття "націоналізм" і "міф" (з поняттями "Львів" і "реальність", здається, все зрозуміло).

1. Націоналістичний Львів - це, безумовно, історична і політична реальність, якщо розуміти під націоналізмом "політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися" (Ернест Ґелнер) або "ідеологічний рух за досягнення і утримання самостійності, єдності та ідентичності для населення, яке частина його членів вважає справжньою або потеційною нацією" (Ентоні Сміт) .

Півтора століття Львів був одним із головних центрів руху, під час якого декілька поколінь представників аморфної етнічної маси, що йменувалася русинами, малоросами, хохлами, тутешніми і ще бозна-якими іменами, спершу витворили у своїй уяві з усіх цих русинів, хохлів тощо українську націю, згодом (щоправда, не з власної волі) об'єдналися в межах однієї політичної одиниці - УРСР, і нарешті перетворили цю псевдореспубліку в самостійну національну державу.

Після 1991 року Львів, а разом з ним ціла Галичина, поступово втратили політичне лідерство. Якщо наприкінці 80-х - на початку 90-х років все, що відбувалося у Львові, через деякий час повторювала вся Україна, то в наступні роки Львів дедалі частіше опинявся на узбіччі, а то й у хвості подій. Ситуація вимагала нових підходів, конструктивної роботи, насамперед в економічній сфері. Галичани ж (щоправда, не всі) продовжували вимахувати синьо-жовтими прапорами й мітингувати, вбачаючи саме в цьому будівництво держави. Поняття "галицький П'ємонт" все частіше вживали з іронією. "Помаранчева революція" спричинила новий сплеск національного ентузіазму, але ненадовго. Львів і сьогодні є оплотом націоналістичного руху "за українську владу в Україні", проте йому вже явно бракує давнього розмаху і пасіонарності.

2. Націоналістичний Львів - це міф (у сенсі - вигадка), якщо розуміти під націоналізмом агресивну і ксенофобську ідеологію, яка вимагає безумовного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації і ворожості до інших націй. Хоч у Львові не бракувало і не бракує націонал-радикалів, націоналізм такого ґатунку ніколи не був вірою більшості львів'ян.

Інтегральний націоналізм УНА-УНСО і СНПУ мав певні шанси у Львові в середині 1990-х з тих самих причин, які на сході тоді ж зумовили тимчасовий "лівий ренесанс". Проте вже вибори 1998 року остаточно розвіяли міф про Львівщину як твердиню войовничого націоналізму. Праворадикальні організації зазнали повної поразки, натомість більшість голосів на виборах до парламенту і міськради здобули центристські реформаторські партії (НРУ, ПРП та інші). Ця тенденція збереглася й під час усіх наступних виборчих кампаній, під час яких Львів незмінно голосував за демократичні партії, відмовляючи в підтримці націонал-радикалам, які врешті-решт змушені були позбутися значної частини свого радикалізму.

Утім, інтегральний різновид націоналізму закріпився в символічному просторі Львова - у нових назвах вулиць, меморіальних дошках, вже встановлених і проектованих пам'ятниках тощо. Ярослав Грицак слушно зауважив вибірковість представленої у вуличних назвах історії українського націоналізму: "Низку важливих представників ліберальної (Мілена Рудницька), соціял-демократичної (Володимир Старосольський) чи несовєтської комуністичної (Роман Роздольський) течій полишено без уваги, тоді як войовничу націоналістичну течію представлено в значно більших кількостях і значно менших постатях" ("Критика", 2007, ч. 1-2). Цікавий парадокс: підтримуючи радикальний націоналізм на символічному рівні, в реальній політиці львів'яни воліють голосувати за націонал-демократів і лібералів, а не за ідейних спадкоємців ОУН.

3. Націоналістичний Львів - це міф і в іншому сенсі. Варто нагадати, що первісно грецьке "мітос" означало "переказ, розповідь", байдуже, правдиву чи фантастичну. Жорж Сорель, основоположник теорії політичних міфів, розглядав міф як ключовий елемент будь-якого релігійного або політичного вчення, що дає йому силу інспірувати революційні перетворення. Призначення міфу - сприяти згуртуванню індивідів у спільноту (релігійну, національну, політичну тощо) і спонукати її до солідарної дії у певному напрямі. У цьому сенсі міф націоналістичного Львова існує одразу у двох варіантах: позитивному і негативному.

Позитивний міф Львова - "твердині українського духу" - є важливою складовою української національної міфології. Він почав формуватися ще наприкінці XIX ст., коли історичні обставини зробили Галичину "українським П'ємонтом", а Львів - його символічним центром. Цікаво, що міф "українського П'ємонту" був адаптацією аналогічного польського міфу, в якому Галичина виступала як "польський П'ємонт". Згодом, на противагу польському міфові Львова "semper fidelis" - "завжди вірного" Речі Посполитій - українці витворили власний міф міста, завжди вірного Україні. Цей міф перетривав війну і сталінщину й у 1960-70-х роках живив надії багатьох українських патріотів, які вірили, що саме звідси почнеться нове національне відродження. Недаремно Василь Симоненко, уродженець Сходу України, звертався до Львова: Сивий Львове, столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій...

Пригадую, на одному з перших львівських мітингів у 1988 році гість із Наддніпрянщини вигукував: "Повстане Львів - повстане Україна!". І донині політичні лідери нашої націонал-демократії (усі поголовно - східняки), вирушаючи "на Київ", насамперед намагаються створити міцний плацдарм у Львові.

Отже, міф "націоналістичного Львова" виконує подвійну функцію: внутрішню - змобілізувати львів'ян і зміцнити їхній месіанізм, і зовнішню - дати решті України взірець для наслідування.

Дзеркальним відображенням цього міфу, лише з від'ємним знаком, став образ такого собі "Бандерштадту" - столиці агресивного українського націоналізму, де не люблять москалів та східняків і хочуть зробити з України одну велику Галичину. Функція такого міфу - конструювання альтернативного варіанту української, чи, радше, малоросійської ідентичності, щодо якої націоналіст-галичанин відіграє роль "іншого".

Ніде правди діти - деякі львів'яни й самі долучилися до формування такого негативного образу Львова. Ті, хто, ігноруючи думку російської громади міста, перейменовував вулиці Пушкіна і Лермонтова, хто публічно називав ветеранів Другої світової "окупантами", хто розпалював непотрібні пристрасті довкола "цвинтаря Орлят", хто ще й нині над усе переймається тим, щоб віднайти й усунути останні "символи комуністичного панування", ніби інших проблем у місті вже не лишилося, - всі вони свідомо чи несвідомо посприяли тим, хто робив із Львова "націоналістичне опудало". На щастя, таке сприйняття Львова не стало масовим.

То що ж нам робити з усіма цими міфами і реаліями? Безумовно, здорова порція націоналізму Львову, як і всій Україні, не зашкодить, але це має бути націоналізм сучасний, очищений від ксенофобії, толерантний до різноманітності, відкритий до діалогу, а головне - не зациклений на минулому, а спрямований у майбутнє.

Що ж до міфу "твердині націоналізму", то він таки застарів і вже не виконує мобілізуючої функції. Львову потрібні нові ідеї і гасла. Гадаю, образи Львова як "найбільш європейського міста України" і "міста на перехресті культур" сьогодні значно привабливіші і продуктивніші, ніж плекання старих націоналістичних міфів.

Львів уже зіграв свою роль як провідний осередок національного відродження і плацдарм державотворення. Однак, його потенціал ще далеко не вичерпаний. Як найбільш європейське місто України, Львів може стати вікном на Захід, промотором інтеграції України в європейську спільноту. Як місто на перехресті культур, Львів, відродивши традиції своїх національних громад, спроможний перетворитися на культурний і туристичний центр не лише всеукраїнського, а й європейського значення. Час покаже, чи зможе Львів на порозі третього тисячоліття реалізувати свій потенціал, чи "духовно навіки спочине" на лаврах "українського П'ємонту".

 

Довідка ZAXID.NET

Олександр Зайцев - кандидат історичних наук, доцент; завідувач кафедри історії України Українського Католицького Університету.

Народився 1964 року у селищі Соснівка Львівської області.

Закінчив Львівський державний університет. Автор низки наукових праць з політичної історії Західної України 1920-30-х років, історії українського націоналізму.

Співавтор навчального посібника для ВНЗ „Історія України", тритомної „Історії Львова".

 

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
  
OpenID
Код*
     
Коментарі до статті
Anonymous

Bravo07-06-2007 15:55

Цікаво, а як довго перебував у Львові пан Дудаєв ? Напевно теж інкогніто, як зауважив пан Геник ? )))))) Або провів тривалі зустрічі із депутатським корпусом з Ратуші .....який виділяється потужнім інтелектуальним рівнем ?

Anonymous

Гєник28-05-2007 19:52

(Северинові)Прецінь не тілько люди, а й народи мают якісь заповітні мрії. Коли ся свого Вашингтона не діждали, то вулицю хоча б чужим назвали. Не забираю права комусь мріяти про Дзержинського і Со, але для втілення їх в дійсність треба йому мати свою більшість у Львівській МР.

Anonymous

северин28-05-2007 18:51

питання до автора - дайте будьласка докладніше визначення "здоровій долі націоналізму"про яку Ви пишете,а також антисемітизму та русофобії.Щоб при нагоді не плутатись:))

(для Геника)- а як бути з вулецею Дж.Вашингтона чи це також людина настільки пов"язана зі Львовом,щоб її ім"ям називати вулицю?

Anonymous

читач25-05-2007 20:27

мені текст видався вкрай виваженим. це фактично історія міста крізь націоналістичні стереотипи. автор, як на мене, зумів показати, що не всі означення зі словом "націоналістичний" можуть бути образливими. радив би цей текст надрукувати на Сході чи навіть в Москві. може б і зрозуміли дещо більше про Львів.

Anonymous

гість25-05-2007 17:06

«На щастя, таке сприйняття Львова не стало масовим»

Хотілося б, але нажаль це не так.. І не останню роль у цьому відіграють як невиважені рішення місцевих влад, так і статті окремих авторів на сторінках ЗМІ. Про настрої мас в першу чергу судять за поглядами політиків і інтелігенції .

тексти

Загрузка...
'); } //-->
  • Яндекс цитування
  • Розробка e-design.
    Останні новини Zaxid.net